Під гітлерівськими окупантами Луганщина перебувала з липня 1942-го по лютий 1943 року, проте лиха війни набрала сповна. Будівництво нового загальноміського стадіону почалося до 1941-го, вільне на околиці місце для новобудови – на пустирі за територією інституту народної освіти - запропонував надрукованим в обласній газеті листом студент К. Драпов, вказавши, що нестача обладнаних футбольної арени і спортивних майданчиків гальмує розвиток фізичної культури серед робітників.
Будівельники встигли провести основні земельні роботи, завезли родючі ґрунти, вирівняли чашу стадіону, а навколо насипали вали з глини і піску. Але нацисти проводили на тому місці розстріли військовополонених, останки після звільнення міста з пошаною перепоховали. Цей стадіон за 6 років по завершенню другої світової війни був побудований, ще за 10 років отримав сучасну назву «Авангард», пережив кілька реконструкцій, останню у 2011-му (повна заміна «подушки» футбольного поля і трав’яного газону, обладнання сучасними системами поливу і підігріву, освітлення на 2000 люкс), після окупації обласного центру російськими загарбниками у 2014-му були перефарбовані в «триколор» трибуни, які вміщують 22 тисячі глядачів.
З чемпіонського довоєнної доби складу «Дзержинця» повернулися у великий футбол Петро Буянов, Микола Красюк, Михайло Сухарев, Петро Юрченко, Павло Свидінський та Семен Бровенко. Капітан команди Григорій Носко чотири роки війни був командиром підрозділу з ремонту колісно-гусеничної техніки, удостоєний почесними нагородами, приїхав в рідне місто і дізнався, що дружина померла від тяжкої хвороби, вирішив гірку втрату загоїти на чужині, в місті Кілія одружився вдруге, з футболом «зав’язав».
Взагалі в післявоєнні роки, відбудови промисловості, керівництву паровозобудівного заводу було не до великого футболу, обмежувалися змаганнями між цехами, переможці грали з колективами інших підприємств обласного центру. Стабільно фінансувалися спортивні команди гарнізонів армії, міліції та металургійних заводів і шахт. Саме такі і грали на вищому рівні.
Новостворену футбольну команду обласної міліції під назвою «Динамо» підсилили шість, вказаних вище, гравців «Дзержинця». Наставника запросили з Харкова, відомого за виступами у 1920-1930 роках футболіста, майстра спорту Івана Андрійовича Натарова (1895 р.н.). В 1946-му луганські динамівці стають другими (усього 10 учасників) в першості України східній зоні, в 1947-му посідають 11-сходинку (серед 13 учасників) в другій групі Української зони. В 1948-му луганці тріумфували в розіграші кубка центральної ради спортивного товариства Динамо, здолавши одноклубників з Дніпра, Сум, Харкова та Луцька.
Склад володарів кубку: Євген Пестов, Зиновій Гершин, Михайло Абрамов, Семен Тоніс, Георгій Макарашвілі, Петро Карпейчик, Микола Смирнов, Людвіг Шубін, Олександр Алпатов, Олександр Руденко, О.Тимченко, Сергій Бояджан, Ф. Карпов, О.Пушкарський, Семен Клугер, С.Чирчиян, Володимир Сухинін, І.Ховжун, Олександр Ломіашвілі і Микола Сіхарулідзе.
В чемпіонаті СРСР, друга група Української зони 1948 року посіли четверте місце (серед 8 учасників), поступившись донецькому Шахтарю, Сталі з Дніпра та харківському Локомотиву. Коли начальника луганського гарнізона відправили в Харків, фінансування команди припинили і частина гравців перебралася в харківське Динамо.
Тоді естафету лідера футболу Луганщини перебрали створені рік тому «Трудові резерви», нагадаємо про дебютну ходу коротко. 19.06.1949 ТР- Шахтар Кадієвка 2:1, вирішальний м’яч був забитий винятковим по силі і точності ударом метрів з 30 у верхній кут воріт.
28.06.1949 ТР-Динамо Чернівці 2:1, 31.07.1949 ТР – Спартак Київ 1:1 (Богателло), за два дні по тому повторна зустріч і вже перемога 1:0 (Сухарев). 09.08.1949 ТР-Харчовик Одеса 2:1, на 14 хв. другого тайму Богателло подає корнет на ворота гостей, Бояджан добре приймає шкіряного і з ходу посилає в лівий кут, на 31 хв. - 1:1, за хвилину до завершення матчу правий край господарів поля Саньков «обікрав» невдало прийнявшего м’яч захисника суперників, вибіг один на один з воротарем і здобув перемогу 2:1. 14.08.1948 ТР – Будинок офіцерів м. Львів 4:4.
Таким чином, в 1949-му в Українській зоні, друга група, посіли 15-те місце серед 18 учасників (Динамо останнє, вилетіло).
Підбиваємо викладене. Кубковий здобуток відомчої команди Динамо до історії луганської Зорі – клубу паровозобудівного заводу не зараховується, динамівці в змагальному спортивному житті приймали участь самостійно, проіснували до нульових нашої доби.
В 1950-му році в першості України провели реформу змагань, утворили 4 зони (замість двох). Луганські «Трудові Резерви» в третій зоні (10 суперників) з 18 матчів виграли 11, внічию 4, програли 3, забили 35 голів, пропустили 18. У фінальному турнірі (проходив у м. Київ) перемогли команди столичного Будинку офіцерів і запорізького Металурга, поступилися ужгородському Спартаку, здобули срібні медалі.
Капітаном віце-чемпіонів України був Микола Смирнов (1922 р.н.), надійний захисник, штатний пенальтист, вмілий руйнівник атак суперника. В першій рік війни був мобілізований, 19-річним потрапив в полон, в’язень концтабору Заксенхаузен, де вижив завдяки футболу, змагалися команди бараків, самолюбство нацистських офіцерів рятувало від фізичного виснаження на каторжних роботах. Кар’єру гравця завершив в 35 років, навчався в школі футбольних арбітрів, обслуговував змагання в 1960-1970-х, перший на Луганщині футбольний суддя всесоюзної категорії.
В 1951-му команда ТР знову виграла третю зону, але невдало виступила в фінальному турнірі (шосте місце з сімох учасників).
В 1952-му профспілкове керівництво паровозобудівного заводу робить ставку на новий колектив зі старою назвою Дзержинець, який в Першій групі, друга зона, займає шосте місце з 12 учасників - Маріуполя, Бахмута, Алчевська, Кадіївки, Донецька, Запоріжжя, Краматорська, Горлівки, Констянтинівки, Харкова, Часів Яра.
Після невдалого виступу в обласних змаганнях Дзержинець не потрапляє в першість України 1953-го, поступається лідерством команді шахтарів з Кадіївки, хоча вибиває їх з розгрішу Кубку України, 1 червня матч між ними 4:1 (хет-трик Юрія Спірідонова). Наступним кубковим суперником був Локомотив з Лозової Харківської області, знову перемога луганців – 4:1(Сімоношвілі, Пригаров, Макарашвілі, Спірідонов). Надалі жереб звів з тоді потужним в Українській зоні харківським Авангардом, якому програли. В сезоні 1953-го капітан Дзержинця Георгій Макарашвілі став граючим тренером. Згодом він виховуватиме юних футболістів.
Наступного сезону Дзержинцю на заміну приходить третя заводська команда паровозобудівників з назвою Авангард, яка в сьомій зоні посяде п’яте місце з шести учасників, поступившись колективам з Миколаєва, Горлівки, Нікополя та Каховки, випередивши Металург з Керчі. В фінальному поєдинку на Кубок області Авангард з рахунком 0:1 поступиться Хіміку з Рубіжного.
В 1955 та 1956 роках луганський Авангард в турнірній таблиці не підіймається вище 6-го місця, проте чемпіонат області виграє. В 4-й Українській зоні виборює першість 1956-го інший старожил футбольної Луганщини - кадіївський Шахтар (8 перемог, 5 внічію, забили 29 м’ячів, пропустили 6 - в 14 матчах). Ворота боронив Віктор Чанов, засновник династії голкіперів, батько двох майбутніх майстрів спорту, відомих за виступами за донецькій Шахтар і київське Динамо. Єдина поразка від луганського Авангарду – 1:2. Тим часом 19 жовтня 1956 року Луганський паровозобудівний завод став тепловозобудівним, почав виробляти для потреб вітчизняної і іноземних залізниць локомотиви з електричною тягою та дизельними двигунами (потужністю 2 000 кінських сил).
В 1957 році на теренах країни Рад відбулася чергова футбольна реорганізація, за минулі спортивні досягнення і постійну участь у змаганнях Трудові резерви Луганськ та Шахтар Кадіївка увійшли до складу учасників команд майстрів першості СРСР з футболу класу Б.
До відомих місцевих гравців основи ТР були долучені п’ятеро випускників футбольної школи молоді Центральної Ради спорттовариства ТР і також запрошені досвідчені футболісти, серед яких майстер спорту нападник Олександр Гулєвський (29 років).
31 березня 1953-го , початок о 15.45, на новозбудованому стадіоні відбувся стартовий матч оновленого складу ТР з харківським Авангардом, на поле команду господарів вивів її незмінний капітан Микола Смирнов (35-річний, зіграє лише 2 матчі і стане тренером), 15 тисяч глядачів стануть свідками нічиєї – 0:0.
В наступному матчі з Торпедо Таганрог перший м’яч за луганців заб’є Анатолій Родін, але програють - підсумковий рахунок 1:5. Перша перемога ТР у 15-му турі, над Нафтовіком з Грозного – 2:1 (Гулєвський, Костенко), друга – у 17-му, в Іваново – 1:0 (Цветков). За віком луганські ТР наймолодша команда першості (до 20 років), не мала досвіду розподіляти сили на два тайми, маючі ігрову перевагу, поступово послабляла тиск на ворота суперників, задовольнялася нічиєю (10), потерпіла 18 поразок, здобула 6 перемог. В кожному з двох колів набрала по 11 очок, випередила Шахтар з Кадіївки і одноклубників зі Ставрополя, закріпилися в класі Б. З того часу луганські футболісти – незмінно виступали в першості СРСР.
Друга в історії ФК Зоря Луганськ міжнародна зустріч відбулася 23 жовтня 1957 року. На полі стадіону «Авангард» за присутності 16 тисяч глядачів Трудові Резерви здали іспит на зрілість, їх суперником виступили футболісти фінського клубу «Хака». В гострій, заворожливою красою і несподіваними передачами грі, господарі досягли переконливої перемоги, з рахунком 7:2. Героєм матчу і найкращім на полі гравцем визнали центрфорварда ТР Олександра Гулєвського, він забив двічі та з його передач партнери провели в ворота гостей ще чотири голи.
Завершальна гра сезону, нульова нічия, з «моряками» Севастополя обнадіяла тренерів, гравців та керівництво заводу-утримувача команди ТР на те, що труднощі зростання команди подолані. Друга заводська футбольна дружина в 5 зоні посіла останній рядок.
В чемпіонаті СРСР 1958-го, клас Б, друга зона, футболісти ТР Луганськ посіли 6-й рядок з 16 учасників, поступившись іванівському Текстильнику, Труду, Ростсільмашу, запорізькому Металургу та переможцю - СКЧФ (7 очок). Проявили себе вольовим колективом, що володіє технічним нападом і стійким захистом (12 перемог, 10 внічию, 8 поразок, 35 м’ячів забили, 26 пропустили). Вдалий дебют показав новачок, запрошений з Дніпра, 20-річний Владислав Глухарев, забив 7 голів (більше лише у Анат. Родіна – 9). Старший тренер ТР Олексій Водягін, тренер М.Смирнов.
В сезоні 1959-го луганські ТР з 14 учасників 5 зони класу Б посіли 4-й рядок (15 перемог, 3 внічию, 8 поразок, 55-31), пропустили вище себе команди Зеніт з Іжевська, Волга з Твері та Адміралтеєць. Кращі за голами Гулєвський – 18 та Родін – 10. Впевнено дебютував запрошений з Хіміка Сіверськодонецька, талановитий, перспективний, півзахисник Валерій Галустов (20-річний).
І Владіслав Глухарев, і Валерій Галустов стануть провідними гравцями середньої ланки, демонстрували ігровий інтелект, бачення поля, техніку передач і гру на загострення, виведуть ТР в першість класу А, еліту радянського футболу, а в рік здобуття луганською Зорею звання чемпіонів Союзу, сильніших на терені 1/6 суходолу планети Земля, працюватимуть в клубі, команда якого виборе золоті медалі.
На великі звершення у футболі спроможна голодна до перемог, титулів і трофеїв молодь. Аби підготувати її, на деякий час потрібні досвідчені і кваліфіковані гравці, тренери та менеджери. Саме тоді сходження на футбольній Олімп відбувається поступово і нестримно. Це і довели Трудові резерви з Луганська в 1960-ті.
Виступаючого в провідних командах радянського футболу нападника Олександра Гулевського (в віці 22-24 років тричі входив до списку 33-х кращих футболістів країни) запросити в Луганськ вдалося в 1957-му, володів віртуозною технікою, мав гольове чуття, потужно і влучно пробивав з обох ніг, майстер виконання стандартів, організатор і диригент атак команди, в сезоні 1961-го, у віці 33 років, в 33 матчах забив 29 м’ячів у ворота суперників (усього на рахунку команди - 56) , досі гольовий рекорд луганського футбольного клубу не перевершений.
Трудові резерви в першості СРСР, клас Б, друга зона з 19 учасників, в 1960-му - треті, 1961-му – другі, 1962-му – перші. Вдруге за історію клубу (вперше Дзержинець, 1938) виборюють звання чемпіонів України! Таке досягнення означало перехід в змагання серед елітних команд, класу А. Але відбулася чергова реформа у радянському футболі, клас А розбили на дві частини, першу і другу (сучасний аналог Прем’єр Ліга і Перша Ліга) - ТР посунули в нижчу.
За переможний сезон провели два етапи, основний і фінальний, 34 матчі, 20 перемог, 9 внічию, 5 поразок, 74 забили, 33 пропустили. У фінальному турніри були сильніші за одеські Чорноморець і СКА, сімферопольській Авангард, житомирське Полісся і запорізький Металург, яким жодного разу не програли. Золоті нагороди отримали: О. Котенко, В. Гуреєв, В. Галустов (кап), Д. Костенко, І. Балаба, Ю. Приймак, Є. Волченков, Вяч. Першин, Г. Джафаров (воротар, з 28 матчів 24 пропущено), Г. Дегтярьов, О. Панфьоров, Г. Середняков, І. Терлецький, а також тренери Г.С. Зонін та Г.Ф. Балаба.
Свій 200-й матч за історію клубу луганці провели на полі краматорського Авангарду 07.07.1962, виграли 3:2, забили голи Дм. Першин двічі і Валерій Галустов.
25.07.1962 на рідному стадіоні Авангард «резервісти» зіграли міжнародну зустріч (14-у за історією клубу) зі шведською командою Гайк з Гетеборгу, здобули переконливу перемогу – 7:2.
Дебют в другій групі класу А першості СРСР з футболу 1963 року виявився вдалим, посіли 5-у сходинку з 18 учасників, за 34 матчі програли 8, внічию 11, перемогли в 15, 41 забили, 26 пропустили.
Але в серцях футбольних вболівальників запала назавжди міжнародна зустріч 09.06.1963ТР з бразильською командою Флуміненсе з Ріо-де- Жанейро, в складі якої грали кілька чемпіонів світу з футболу. Турне бразильців в СРСР відбулося в шести містах, в Україні лише в Луганську (навіть київське Динамо не було спроможне сплатити валютою за один матч зі славетними іноземцями). За день до зустрічі трибуни стадіону Авангард заповнили понад 20 тисяч луганців, аби подивитися тренування кудесників м’яча, серед них місцеві вперше за життя побачили темношкірих людей. Вони на надмірне зацікавлення місцевих вболівальників відповідали показом чарівних за красою і високою технікою володіння м’ячем фінтами і надмірним жонглюванням.
Ажіотаж був шалений, вхід на трибуну відбувався не за квитками, а за запрошеннями, обмежено надрукованими напередодні. Попри три кордони оточення міліціянтів, дивним чином на трибуни потрапило в 1,5 рази більше глядачів, ніж зазвичай вміщалося. В тисняві до входу на північну трибуну постраждали кілька десятків людей, аби стримати потік не маючих запрошення, застосували воду зі шлангів пожежних машин.
Перший тайм виграли гості – 2:0, другий господарі – 1:0. Після перерви резервісти увімкнули 4-ю передачу швидкості, грали невтомно, атакували безперервно, оббили усі стійкі і перекладену воріт бразильців, воротар гостей «таке витворяв», що не залишало сумнівів – проти Трудових резервів грали справжні чемпіони Бразилії і світу. Автором гола серед господарів став Ігор Григорович Балаба (1939 р.н.), гравець молодіжної збірної СРСР, кумир вболівальників, грав нападника на лівому краю, заворожував фінтами глядачів, часто залишав суперників на п’ятій точці, стрімко проходив за спини захисників, пробивав м’яча по воротах з підкруткою, за 8 років зіграв за ТР і Зорю 233 матча, забив 46 м’ячів.
По завершенню турне бразильські тренер і гравці дали інтерв’ю, опубліковане в популярній тої доби і центральній газеті Спорт, відповідаючи на запитання про найцікавіший матч і найважчого з суперників, вказали, що то були Трудові резерви в Луганську.
В сезоні 1964-го луганська команда посіла 4-у сходинку (в квітні ц.р. отримала нову унікальну назву – Зоря), 1965-му –другу, 1966-му – першу, у фінальному турнірі серед трьох переможців груп здолала Жальгіріс з Вільнюса і Політвідділ з Ташкенту, здобула путівку у Вищу лігу всесоюзної першості з футболу.
Свій 300-й за історією луганського футбольного клубу матч Зоря провела з ризькою Даугавою 23.04.1965 за присутності на трибунах стадіону Авангард 16 тисяч глядачів. Перевага господарів втілилася в три м’ячі, які забили Балаба, Греков та Проданець.
В грудні 1965-го, по завершенню сезону, Зоря отримала заохочувальний турнір Італією, де провела три зустрічі з командами міст Мантово, Реджо-ді-Калабрія і Туріна, в двох програла з рахунком 0:1 і третю завершила нульовою нічиєю.
20.08.1967 Зоря в столиці Лівії перемогла Ресінг з рахунком 3:1. В 1969-му два матчі в Болгарії з Міньор Перник – 7:2 і 2:2, в Східній Німеччині з Хелне Галле – 2:1 та в Румунії з Крицул Орадео – 0:0.
400-й матч Зоря провела в Єревані 28.08.1967 за присутності 25 тисяч глядачів з Араратом і поступилася 0:2.
500-й матч Зоря провела в Луганську 13.07.1970 за грою спостерігали 21 тисяча вболівальників, на 67-й хвилині єдиний переможний м’яч забив В’ячеслав Семенов (пішов в засвіти 12.08.2022, не дожив п’ять днів до 75-ліття, був кумиром луганських любителів футболу, з вибуховою стартовою швидкістю, технікою володіння м’ячем і влучним ударом, виконуючи дриблінг на полі доводив у захоплення глядачів матчу, невтомний і непоступливий, довгі роки виховував юних футболістів в Києві).
Також зіграла важливу роль запрошення в Луганськ тренувати ТР фахівця з сучасним поглядом на футбол Германа Семеновича Зоніна. Його досвід роботи за кордоном, сміливість до наукового експерименту з молоддю переконали – звершення можливі.
Луганські вболівальники серед засновників фанатського руху в радянському футболі, вони наймали автобуси, або добиралися на перекладних, кількома потягами, аби споглядати на виїзді матчі ТР і згодом Зорі, усе фіксували на фотоплівку, знімали афіші, зберегли їх і проїзні та вхідні квитки, в альбоми записували власні враження, на брехаловці біля турнірної таблиці першості збиралися і з перших вуст переказували, як відбувалися події на полі в гостьових матчах, для місцевих вболівальників. Засновником фанатського руху виступив і перебував його провідником аж до 2012-го Анатолій Матвійович Краснощок, архівіст за освітою і місцем роботи.
Керівництво Луганської області, тепловозобудівного заводу і вимогливі вболівальники в 1960-ті створили потрібні умови для здобуття золотих медалей, була зібрана амбіційна команда з обдарованих природою молодих футболістів, реконструйований стадіон, побудована і облаштована заміська тренувальна база, утворений спортивний інтернат для юних талантів з районів і міст регіону, визначені матеріальні стимули і забезпечена підтримка вболівальників і спортивних громад на місцях. Збудована сучасна транспортна інфраструктура, нові готелі. Не побоялася регіональна і місцева влада вийти за межі дозволеного Білокам’яною – порушити гегемонію столиць Союзу і республік країни Рад на чемпіонство, командою обласного центру з України.
Примхлива пані Фортуна повертається обличчям до молодих, талановитих і зухвалих, хто доклав надмірних зусиль задля досягнення здавалося б неймовірних цілей і вершин. Першій з багатьох команд України вийти за червоні прапорці і в розіграші 34-го чемпіонату здобути золоті медалі першості СРСР з футболу вдалося «Зорі» з Луганська. Вона була сьомою на вищому п’єдесталі (за усі офіційно визнані розіграші першості).
Схід футбольної «Зорі» на спортивний небокрай СРСР відбувався з початку 1960-х за часи, коли економічним, соціальним і культурним розвитком Луганського краю кермував Володимир Васильович Шевченко, і особливу увагу він приділяв розвитку спорту і фізичної культури. Нині можна визначити його роль – менеджер спортивного руху, за показником побудованих спортивних арен, критих спортзалів, басейнів, тощо на кількість населення краю Луганщина випереджала столичний регіон. Конкурентом В.В. Шевченка в Україні був його друг, товариш і однодумець, такий же безкорисний, розумний, чесний і людяний, В.І. Дегтярьов, політичний керівник Донеччини, прихильник спорту і фізкультури. За відданість спорту вищих досягнень обидва були покарані, зняті з посад і відправлені в небуття.
Футбольні дружини донецький «Шахтар» і луганська «Зоря» змагалися між собою, першому вдалося завоювати Кубок Союзу, другій – вибороти звання чемпіонів Союзу.
Запорукою успішності футбольного Шахтаря були ресурси, фінанси і вплив розташованого в Донецьку міністерства вугільної промисловості України. У В.В.Шевченка такого важеля не було. Можливо, завдяки цьому Донеччина в незалежній Україні вже мала фундамент для розвитку футболу і швидко наростила власні досягнення в великому футболі.
Луганська команда двічі пробивалася в фінал Кубка СРСР, але поступалася трофеєм, єреванському «Арарату» і київському «Динамо». Проте чемпіонство «Зорі» закарбовано в історію луганського клубу золотими буквами, передвісниками почесного звання і були чемпіони України 1962 року – «Трудові резерви».
Квитки